Куратори: Павел Стерек, Марек  Покорний (Чехія)

Чи пов'язаний феномен маніфесту лише з модерністським мистецтвом? Якщо ні, то де в сучасній мистецькій практиці можна знайти маніфести? І якщо ми дійсно їх знаходимо, то чи не тягнуться вони коріннями до авангарду – чи не є вони неомодерністським вправлянням у формі? А якщо маніфест зник, то що виникло навзамін? На його місце прийшли резюме митців, а точніше - правила «економіки реноме» митця та накопичення символічного капіталу? Чи перемогло нагромадження «галочок» у резюме саму програму та її завдання? Чи справді важливо публікувати та виставляти на загальний огляд усі ці довгі списки індивідуальних та групових виставок, назви авторитетних установ, у яких виставляв свої роботи митець, імена галеристів, які його представляють, і т.п. на противагу короткому: про що нам ідеться? Чи саме ця «включеність у мережу» зараз формує митця більше, ніж будь-що інше? Чи очікує сьогодні суспільство від митця якогось маніфесту? Чи очікує від нього маніфесту куратор? Чи хоче маніфесту приватний колекціонер?
Хоч у чеських галереях ми нечасто зустрічаємося з маніфестами, які там з’являються переважно як «данина» авангардному мистецтву, вони все ще постійно присутні в широкій художній практиці. У Чеській Республіці маніфести виникають зазвичай у рамках новостворених мистецьких спілок, груп та друкованих або електронних мистецько-культурних видань, навколо яких і об’єднується мистецьке середовище. Маніфест, яким би не був його зміст, – це відмежування від алгоритмізованого сприймання мистецтва.
Підхід, програмна заява, наміри, тобто всі значення, якими можна схарактеризувати термін маніфесту, протистоять зведенню мистецтва до рейтингу успішності, опираються фінансовій залежності, оскільки маніфест за своєю природою адресований усім. Не існує жодного приватного маніфесту. Патріарх чеського сюрреалізму та досі активний режисер Ян Шванкмаєр у 2011 році відмовився від найвищої державної премії президента за внесок у мистецтво. В його відмові звучало гасло 68 року: «Вся влада - уяві!» Приблизно в той же час наприкінці першого десятиліття ХХІ ст. на чеській мистецькій сцені (та в інших місцях) почала наростати переконаність, що потрібно переглянути останні двадцять років після революції. Не для того, щоби знову повернутися до старих порядків минулого режиму, але з тим, щоби перестати вважатися (і вважати себе) дітьми – демократією в пелюшках, країною, яка дає себе вести за руку, яка чекає, що от-от нарешті стане справжнім Заходом. І тоді все автоматично вирішиться і стане краще. Настав час нових об’єднань та самоорганізації. Митці зрозуміли, що лише самі вони можуть наполегливо відстоювати свої інтереси. Так послідовно почала здійснюватися демократія як участь у владі. Були піддані сумнівам «нові авторитети», які без жодних виборів займали посади в Академії художніх мистецтв, Національній галереї та інших інституціях. Вже двадцять років у цих інституціях не проводились прозорі вибори керівництва. Період самоорганізації та об’єднання, розмислів про спільні інтереси та цінності є зручним часом для маніфестів.